По-перше, власне історичне краєзнавство виділилось із загального краєзнавства. Сталась переорієнтація об’єктів дослідження. Відомо, що ще Постановою Раднаркому РРФСР від 30 березня 1931 р. перед краєзнавцями ставилось завдання "вивчення продуктивних сил і природних багатств країни, вишукування додаткових місцевих ресурсів". Так зване географічне краєзнавство перейшло у відання спеціалізованих наукових установ із вивчення продуктивних сил. Історичне ж краєзнавство значно розширило свої функції і стало масовим.

По-друге, історичне краєзнавство стимулювало регіональні дослідження, сприяло відродженню інтересу саме до місцевої, "малої історії", нагадувало про власні традиції, в тім числі самостійного, незалежного життя. За великим рахунком, історичне краєзнавство причетне до утворення незалежних держав на території СРСР.

По-третє, в 90-і роки у історичному краєзнавстві стався суттєвий поворот до науковості. Аматорство, самодіяльність відіграло свою важливу роль і передало естафету науковцям. Розробляються питання методології історичного краєзнавства, його історіографії, взаємодії із іншим спеціальними історичними дисциплінами.

Найбільшим за кількістю документів зібранням актів діловодства органів козацької влади є фонд 51 Центрального державного історичного архіву у м. Києві – "Генеральна Військова Канцелярія". Цей архівний фонд нараховує 22584 справи, які охоплюють 1656-1765 рр. Зауважимо, що хоча найбільш ранні документи фонду датуються серединою XVII ст., друга половина цього століття і навіть початок наступного репрезентовані поодинокими актами через втрату їх в наслідок війн і стихійних лих. Наприклад, є достовірні свідчення про крупні пожежі в Новгороді-Сіверському, Пирятині, Києві, Чернігові, Переяславі, Глухові, Гадячі, Полтаві, під час яких згоріли актові книги магістратів і ратуш, акти діловодства полкових і гетьманської канцелярій . Війни також спричиняли знищення архівів. У 1708 р. в Батурині загинули документи Генеральної Військової Канцелярії. Куди зникли документи за 1709-1721 рр., до цих пір є загадкою. Іноді архіви знищувалися і через невігластво канцеляристів та міської влади, як то трапилося, наприклад, з глухівськими архівами в 30-х роках ХІХ ст., роменськими – в 50-х роках ХІХ ст. Тобто, документи фонду охоплюють головним чином останні 45 років вказаних хронологічних рамок. Проте в деяких справах (в чолобитних, слідчих справах, ревізіях тощо) в якості доказів на права володіння чи на привілеї додані копії грамот, універсалів, купчих і інших власницьких актів, датованних більш раннім часом.

Для розуміння вказаної теми слід хоча б фрагментарно зупинитись на творчій біографії вченого. Початково В.Пархоменко досліджував церковну історію, підсумком чого стали монографії "Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии. 1733–1785" (Полтава,1908) та "Начало христианства на Руси" (Полтава,1913). Особливо друга праця привернула увагу наукових кіл, отримала позитивну оцінку видатного славіста О.О.Шахматова – дослідника, який справив найбільший вплив на творчість В.Пархоменка.

Починаючи з 1913 р. вчений розробляв питання походження Русі, узагальнене ним у книжках "У истоков русской государственности" (Ленінград, 1924) та "Початок історично-державного життя на Україні" (Київ,1925). Із 1921 р. Пархоменко працював у Києві – у структурах ВУАН в Києві.

З приїздом до Києва М.С.Грушевського Пархоменко виявився серед його співробітників "білою вороною" (вислів І.Гирича). У листі від 28 листопада 1924 р. до Д.І.Багалія А.Ю.Кримський писав: "Силується Грушевський виперти з Академії проф. Пархоменка, бо, мовляв, він не так розуміє початок київської держави, як розуміє Грушевський".

Однією з несподіванок для української інтелектуальної спільноти міжвоєнної доби став раптовий розквіт консервативної думки. Він відбувався на західноукраїнських землях поза межами підрадянської України і серед української діаспори у західній Європі та Північній Америці. Цей розвиток значною мірою завдячував пропагандистським зусиллям В’ячеслава Липинського – центральної постаті українського консервативного табору. Проте на загальній палітрі політичних рухів та ідеологій в українському середовищі консерватизм займав відверто маргінальне місце. Така ситуація цілком відповідала європейським реаліям, де в умовах загальноєвропейської кризи демократичних цінностей домінуючі позиції перебирають на себе яскраво – націоналістичні концепції та соціалістично – комуністичні симпатії. У добу, коли цілі суспільства опановують сподівання на якомога швидші зміни, а радикальні перетворення асоціювалися не з загрозою, а зі зміною на краще, консерватизм не мав чого запропонувати своїм потенційним симпатикам.

Дослідження М.О. Максимовича, М.І. Костомарова, П.О.Куліша мали на меті довести самобутність та самодостатність історії і культури українського народу, який, хоча і знаходився тривалий час під іноземною владою, являв самостійну етнокультуру “одиницю”. Саме поєднання інтересу авторів гуртку “Основи” до народу як об`єкту наукових досліджень та культуртрегерства освіченої еліти з об`єктивною необхідністю українського національного руху у визначенні етнічної самоідентифікації українців створило умови для виникнення в українознавстві, історико- антропологічно орієнтованих підходів, реалізація яких сприяла б національному самоусвідомленню і відстоюванню українських інтересів-поки що у культурній сфері: мові, літературі, історичних дослідженнях, мистецтвознавстві, книговиданні, та ін. На думку М.І. Костомарова, “... чтобы уметь показать ту истину, к которой следует вести народ, нужно прежде всего знать народ, понять его прошлое и настоящее, заговорить с ним именно с той стороны, с которой следует и можно на него подействовать... Чтобы воспитывать народ, необходимо знать его понятия, убеждения, привычки, взгляды”.

Навряд чи можна знайти постать в історії України другої половини XVII ст. більш контроверсійну і неоднозначну, ніж Іван Сірко. Саме до цієї особи в українській історіографії немов “липли ярлики”: “головний фокус свого часу”, “Дикий Сірко”, “Сірко, з його політичною безпринциповістю, нахилом до демагогії і навіть браком якоїсь логіки в поступуванні”, “національний герой”. На нашу думку, жодна з цих дефініцій не може характеризувати людину прикордоння, козацького ватажка XVII ст. Насамперед, це була людина своєї доби, з характерними для того часу поглядами та переконаннями. Що говорити, коли І.Сірко любив повторювати – “Нужда закон міняє”. Причина несталої поведінки приховується не лише в українському “розтятому світі” XVII ст., але і, здається, в дещо інакшій площині. Великий простір для колонізації (так звані “дикі поля”), надзвичайна мобільність населення за середньовіччя та у ранньомодерний час, сусіди-кочовики сприяли витворенню в українському середовищі своєрідного типу поведінки людини прикордоння. З одного боку, прикордонні козацькі вольності були основним пріоритетом політичної культури такого типу людей. З іншого, за умов калейдоско¬пічної зміни монархів, протекторів, побратимів, місць проживання та перебування, цей елемент не мав жодної програми збереження цих прав та вольностей, діяв швидше емоційно, ніж зважено.

Питання – хто, де, коли розшукав ту чи iншу пам`ятку писемностi, а також – хто, де, з якою метою й за якими правилами опублiкував iсторичне джерело – є не менш важливи й цiкавими, нiж безпосереднє дослiдження самої джерельної публiкації. Вченi пiдкреслюють, що успiхи розвитку iсторичної науки завжди пов`язувалися з виданням iсторичних джерел, й що останнє зумовлюється об`єктивними обставинами розвитку iсторичної науки i працi самих iсторикiв [1].

Дослiдження iсторiографiчних аспектiв археографiї cприяє висвiтленню вже накопиченого попереднiми археографами у галузi виявлення, опрацювання i публiкацiї (теорiї й практики) рiзних видiв iсторичних джерел. Що до структури джерельної бази у дослiдженнi зазначеного питання заслуговує на увагу епiстолярна спадщина вчених-археографiв минулого. В даному повiдомленнi спробуємо висвiтлити питання архiної евристики i публiкацiї пам`яток писемностi, що здобули висвiтлення в епiстолярнiй спадщинi академiка Дмитра Iвановича Яворницького (1855-1940 рр.). З одного боку, звернення до цього епiстолярного комплексу сприятиме виявленню нової конкретної iнформацiї з iсторiї розвитку української археографiї кiнця ХIХ-початку ХХ ст., з iншого боку – визначенню ступені iнформацiйного потенцiалу саме цього архiвного комплексу й саме цього (епiстолярного) виду пам`яток писемностi як джерела у дослiдженнi зазначеного питання. Таким чином, у дослiдницьку орбиту залучаються iсторiографiчнi та джерелознавчi аспекти археографiї.

Існує досить різноманітна спеціальна наукова література, яка стосується окремих напрямів діяльності ІТНЛ. Серед таких праць першими за часом появи були замітки засновників товариства М.Максимовича та І.Хрущова, а також активних членів товариства В.Базилевича, М.Дашкевича, І.Житецького, О.Нестроєва, А.Степовича та інших, в яких було підсумовано проміжкові результати діяльності товариства (у формі своєрідних звітів). Вже в радянський час основні напрями діяльності товариства стисло були висвітлені в узагальнюючих працях і енциклопедичних словниках, статтях В.Сарбея та О.Степанського. Особливу увагу відвів діяльності ІТНЛ у своїх працях сучасний український історик М.Колесник. Окремі археографічні публікації, вміщені на сторінках "Чтений в Историческом обществе Нестора-летописца" (далі – "Чтения"), були предметом досить ретельного джерелознавчого аналізу сучасних українських істориків М.Ковальського, Ю.Мицика, М.Литвиненко, Г.Швидько та ін.

У сучасній українській історіографії діяльність ІТНЛ умовно прийнято поділяти на три основні етапи: 1) 1872–1893 рр., які стали періодом його становлення та формування, коли були створені його організаційні засади, визначилися пріоритетні напрями роботи у вивченні історії України. В цей час неухильно і поступово зростала кількість його членів (у 1873 р. – 6 почесних і 15 дійсних; у 1893 р.– відповідно 24 та 108), постійно долучалися до участі в його засіданнях студенти та представники громадськості. Доповіді, представлені на засіданнях ІТНЛ, торкалися найрізноманітніших аспектів давньої та середньовічної історії України й Росії, загальної історії, історіографії, бібліографії, археології, літературознавства тощо. Активну участь товариство взяло в підготовці та проведенні в Києві ІІІ Археологічного з`їзду (серпень 1874 р.). З 1879 р. ІТНЛ почало видавати свій періодичний друкований орган "Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца". До кінця першого періоду функціювання товариства вийшло 7 книг "Чтений", в яких було вміщено чимало змістовних наукових праць та археографічних публікацій, різних за жанром, обсягом, важливістю та значенням.

Ті результати краєзнавчих досліджень, що вже існують, варті популяризації, донесення їх до студентів, школярів та загалом людей небайдужих. Наявний матеріал та мальовничість місця, де знаходяться рештки фортеці Кодак, дозволяють провести краєзнавчу екскурсію, яка надовго залишиться в пам`яті. Проте перед людиною, яка вирішить провести таку екскурсію, постане низка практичних питань. Мені довелося їх вирішувати, «набиваючи гулі», то ж ризикну дещо порадити.

Якщо Вам не доводилося бувати на Кодаці, то попередньо краще провести розвідку. Ви можете доїхати автобусом №16 із зупинки «вул. Панікахі» до центру с. Старі Кайдаки і пройти просто до Дніпра. Саму екскурсію варто починати з старовинного цвинтаря, повз який Вам обов`язково доведеться пройти з групою. Могили на ньому старі, більшість з них майже не видно. Проте збереглося кілька кам`яних плит, на яких є хрести та написи, що майже не читаються. Написи, які можна прочитати, належать до ХІХ ст.

Кожен, хто проводить достатньо тривалу екскурсію, стикається з втратою уваги групою на певному етапі. На Кодаці справа ускладнюється тим, що Ви не зможете перемикати увагу екскурсантів з експонату на експонат. Краєвид дуже мальовничий, але завдяки кар`єру від фортеці лишилося дуже мало. Власне, я запропонував би таке вирішення проблеми.

Знахідки красномовно свідчать про те, що фортецю було збудовано не на порожньому місці й наочно доводять вірогідність припущення краєзнавців В.В.Бінкевича та В.Ф.Камеко про існування тут старовинного запорізького містечка Самарь з перевозом ще у XVI ст. Окрім торгівельних пломб, адміністративних та особистих печаток, було зібрано більш ніж триста монет (західноєвропейське, кримське, російське карбування) найбільш ранні з яких датуються ще золотоординським часом. Під час вивчення колекції було встановлено, що деякі з монет XVII ст. – підробки, що цілком відповідало тогочасним реаліям, коли в грошовому обігу завжди був присутній певний відсоток фальшивих монет. В даній роботі нами розглядатимуться лише підробки найбільш поширеної монети українського ринку – чеха.

Монету у півтора гроша почав карбувати польський король Сигізмунд III з 1613 року, взявши за зразок німецький драйпелькер. Нова монета, що отримала назву півторак або чех, незважаючи на низький вміст срібла (приблизно 30%) стала згодом найбільш поширеною та популярною на українських землях й залишалася в грошовому обігу практично до середини XVIII ст.