Вивчення історії України XVII – XVIII ст.. неможливе без локалізації об`єктів дослідження на географічній карті та узгодження з ними відомих за письменними джерелами топонімів. Зокрема це стосується походження, та локалізації російських військових поселень і фортець як кінця XVII, так і XVIII ст. Одним з нез`ясованих та гостро дискусійних питань є визначення місцезнаходження запорозького “містечка” Самари (Старої Самари), і його відношення до походження сучасного м. Новомосковська Дніпропетровської області.

До початку 1990-х рр.. історики, описуючи той чи інший блок подій, пов`язаний з територією Вольностей Війська Запорозького низового, простували шляхом Д.І.Яворницького (а також багатьох його сучасників), який в покажчику власних імен об`єднав в одне ціле Нову Самару, Новомосковськ, Новоселицю, Новоселівку, Самару, Самарчик, Самарь, Стару Самару (місто); в іншому місці припускав, що центр Самарської паланки – місто Самар, інакше Новоселиця й Новоселівка, сучасний Новомосковськ, що Стара Самара – це Новобогородицька фортеця і Усть – Самарський ретраншемент; писав, що Новобогородицьку фортецю збудовано поблизу монастиря у Старій Самарі. Дану точку зору традиційно поділяє більшість дослідників історії Запорожжя, зокрема Ю.А.Мицик, котрий стверджує, що слобода Новоселиця – це м. Самара, а нині Новомосковськ.

Під час робіт 2001р. нами була встановлена значна порушеність культурного шару на площі фортеці внаслідок антропогенної діяльності, в тому числі і наших сучасників. Тому основні зусилля були направлені на обстеження територій за межами самої фортеці, де, на нашу думку, міг знаходитися посад. Дослідженням 2002 р. підлягла майже вся площа пів-острова, за винятком його західної частини, де розташовано сучасне кладовище. Територія пів-острова засаджена деревами, схили у північно-східному і східному напрямках досить круті, а у північному – похилі. Для визначення культурних нашарувань на мису і найбільш перспективних ділянках берегової смуги були закладені шурфи, загальна площа яких становить 44 кв.м. Внаслідок розвідкових робіт була встановлена присутність на пів-острові кількох пам`яток, що чітко фіксують різночасовість його заселення.

Найбільш ранні матеріали відносяться до епохи пізньої бронзи. Вони зафіксовані шурфами та зборами впродовж берегової лінії північної ділянки пів-острова. Стратиграфія шурфів фіксує присутність культурного шару товщиною 0,6 м. В ньому знайдені не розділені поміж собою матеріали епохи бронзи (XIV – XIII до н.е.), раннього середньовіччя (VI – VII ст.) та доби козаччини ( XVII – XVIII ст.). Нижче знаходилися лінзи лессовидного грунту, що був насичений річковою мушлею. Під ними – виходи скальних порід.

Зрозуміло, погляд на історію дисципліни як на явище, розвиток якого триває в соціокультурному вакуумі, детермінований насамперед суспільно-політичною ситуацією, потрактованою в традиціях позитивістської історіографії, не міг привести до розгляду не усвідомлюваних навіть добросовісними дослідниками історії археографії питань, серед яких – питання ґенези явищ культурно-наукового порядку, у даному випадку української археографії, від регіонального різновиду до відносно самодостатнього, самоусвідомлюваного історико-культурного феномена, від антикварного зацікавлення до необхідних форм історико-наукової діяльності й формування археографії як наукової дисципліни. Такі «технографічні» підходи до виучування історії археографії як процесу невпинного вдосконалення видавничих технік і методик, та розширення бази друкованих джерел з різних конкретно-історичних проблем були, а іноді й залишаються, властивими більшості вітчизняних дослідників. До рубежу 80-х – 90-х рр. XX ст. вони (підходи) були типовими й для українських істориків, які зачіпали історико-археографічні питання, розглядаючи ґенезу української археографії не як становлення певного сегменту національної історичної науки і науково-культурного ареалу взагалі, а насамперед як розвиток справи публікації історичних джерел в Україні, або про Україну.

Якщо звернутися до історії даного регіону доби пізнього Середньовіччя і початку Нового часу, то першочергова увага має належати дослідженню історії Великого князівства Литовського (далі-ВКЛ). Протягом вказаної доби до складу останнього входила переважна частина тодішньої української етноґрафічної території; саме цей історичний період, на думку М.Кордуби та І.Лисяка-Рудницького, мав вирішальне значення для національної диференціації між Україною і Білоруссю, з одного боку, та Росією, з іншого; нарешті, саме ВКЛ протягом трьох століть являло собою одну з головних сил, дію-чих в східноєвропейській політиці.

Нижче маємо на меті розглянути висвітлення кола проблем, пов`язаних з політичною історією ВКЛ, у дослідженнях одного з найвидатніших російських істориків минулого століття С.М.Соловйова. Хронологічні межі визначаємо наступним чином: від утвердження великокнязівської влади за правління Міндауґаса (Міндовга) (30-і рр. ХІІІ ст.) до Люблинської унії 1569 р.

Праці М.П. Драгоманова поклали початок науковому дослідженню Кирило-Мефодіївського товариства й започаткували його наукову історіографію. Обмеженість джерельної бази не дала Драгоманову всебічно дослідити історію та ідеологію кирило-мефодіївців. Однак завдяки Драгоманову інтерес до товариства й до українського суспільно-політичного руху взагалі дуже посилився. Разом з тим, М.П. Драгоманов дав початок формуванню української національної історіографії Кирило-Мефодіївського товариства.

Ми вважаємо, що процес розвитку історіографічних концепцій має певні, почасти іманентні закономірності, і принципово може прогнозуватися, хоча залежно від підходу та вихідних засновків, з більшим чи меншим степенем точності.

На наш погляд, певні переваги при аналізі перебігу історіографічних концепцій можна отримати при використанні елементів формалізації процесу, який вивчається. Одним з найбільш структурованих елементів будь-якої великої історіографічної концепції є концепція всесвітньо-історичного, або загальноісторичного розвитку (ЗІР). Концепції ЗІР містять, як правило, твердження, які досить складно інтерпретувати двозначне, тобто з`являється можливість хоча б частково уникнути добре відомої проблеми пошуку нібито «прихованого змісту» та спокуси дати своє (ще одне з десятків) «авторське бачення» того, що ж насправді волів сказати автор концепції. Отже, саме концепції ЗІР внаслідок своєї більшої орієнтованості на однозначність здаються найбільш зручними для пошуку закономірностей динаміки історіографічного процесу та вияву умов і факторів кардинальних змін у цьому процесі. Причому тут і далі йдеться саме про типи концепцій ЗІР, а не про окремі концепції окремих авторів.

Складання образу шляхетського історіописання середини ХVIII – початку XIX ст. йшло паралельно із розвитком української історіографії як наукової дисципліни. Відомо, що сприйняття дослідником попередніх епох значною мірою залежить від панівної на певних етапах суспільного розвитку ідеології, стереотипів, що накладають відбиток на наукові підходи та акценти при висвітленні історіографічних процесів. Як кожне покоління істориків створює свій образ минулого, оцінює події у відповідності із системою ціннісних орієнтацій своєї доби, так само історіографічні оцінки співвідносяться з досвідом дослідника, який він набуває у своєму часі. Праці, розглянуті в статті, звичайно не охоплюють усі розвідки із зазначеної проблематики, проте вони досить повно репрезентують різні історіографічні напрямки, а відповідно, і дозволяють простежити відмінності в оцінці наукової думки середини ХVIII – початку XIX ст.

Згідно зі "Словником українських псевдонімів" О. Д еяпсевдо Антін Катран належить Антону Степановичу Синявському (1866-1951), життєвий шлях, наукова і громадська діяльність котрого стали предметом наших історичних досліджень. Наразі лише коротко зазначу, що А. Си-нявський належав до "документальної" київської школи істориків Володими-ра Антоновича, в котру входили також Д. Багалій, І. Линниченко, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський та ін. Його перу належить близько 150 праць з історії, археології, географії, педагогіки. Він брав участь у молодіж-них українських гуртках Києва 80-х рр. XIX ст., був членом студентської групи Старої Громади, діячем Одеської Громади. В 1901-1917 рр. жив у Ка-теринославі, керував Комерційним училищем, очолював Катеринославську вчену архівну комісію і редагував її "Летописи" (вийшло 10 томів).

В час виходу рецензії А. С. Синявському було 25 років, він жив в Одесі і друкувався (тоді у закордонному виданні) під псевдонімом через пересліду-вання з боку жандармів. А .О. Барвінський уже був відомим істориком, реда-ктором "Руської історичної бібліотеки", згодом – головою Наукового товари-ства імені Т. Шевченка (1893-1897), редактором його "Записок".

Автобіографія

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було - Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого - Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.

Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі, наприклад, мої вуйки: Павло Ґлодзінський - один з основників “Маслосоюзу” і “Сільського Господаря” (українські господарські установи), Ярослав Весоловський - посол до Віденського парляменту, скульптор М. Гаврилко й інші. Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинно знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і велику ріжницю між українськими та московськими військовими частинами.

Більше двох століть кожен рік, у першу неділю великоднього посту в усіх державах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу, проглошували йому анафему. У радянські часи його ім"я згадувалося тільки з лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.

Державний діяч і політик найвищого гатунку, найвправніший дипломат тодішної Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освідченностью.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятирічча руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращіх синів і дочок українського народу.